Четвертий день різдвяного міжнародного фестивалю

Середина, а ще, як кажуть студенти, екватор. Так швидко добігли фестивальні дні до половинної позначки. Спадають морози, люди активізуються й ще численніше поспішають до храму на Літургію. Цього дня її супроводжує акапельний ансамбль, що діє при київському храмі Святого Василія Великого «Маленький хор Василія Великого» (керівник – Ярина Чепіга).

Традиційно перед виступами учасників фестивалю отець Йосафат Хаймик ЧСВВ розлого оповів про василіянську обитель, з якої до нас прибув хор. Цього дня мовилось про монастир Святого Василія Великого у Києві, що на Львівській площі. Він начебто вважається одним із наймолодших, бо лише 1993 року був закладений перший камінь, 1998-го розпочалось будівництво, а щойно 2000 року його освятили. Та присутність василіян на Київських пагорбах, як і в цілій Русі-Україні, сягає найдавніших часів Володимирового хрещення, бо саме ченці, які жили за правилом святого Василія Великого – з Візантії, Болгарії чи гори Афон, реформовані у IX столітті в Константинополі Теодором Студитом, заснували Києво-Печерську лавру й інші монастирі на наших землях.

Згодом, після років занепаду духовного життя на Русі (і є на те багато історичних причин), чернецтво з новою силою було відроджене через заснування 1617 року єдиного централізованого Чину святого Василія Великого. Згадав отець Йосафат і не відомий багатьом історичний факт, коли Йосафат Кунцевич разом з іншими ченцями приїхав 1613 року до Києва з метою обговорення питання єдності, й двоє з послів стали мучениками – їх втопили у Дніпрі, відрубавши перед тим руки. Так будувалась наша Церква, такі жертви складались за єдність. Маємо знати і пам'ятати.

Тож, за словами отця-ігумена, повернення сьогодні до Києва василіян можна вважати не заснуванням, а продовженням своєї присутності там. Нині у Києві при василіянському монастирі сформована повноцінна велика жива парафія, до якої належать не лише галичани, але й корінні кияни, хоч у 1998–1999 роках до храму ходили лиш двоє парафіян – пан Іван та пані Мирослава з Закарпаття. Крапля до краплі – море буде, говорить народна мудрість. І це правда. І це приклад того.

А тимчасом... уже наша церква розцвіла, її наче прикрасили, наче вбрали у віночок із чудових квітів – так ніжно заспівав хор «Віночок» Тисменичанської ДМШ з Надвірнянського району (керівник – Оксана Федорик, концертмейстер – Ярина Іванова), учасникам якого від 6 до 15 років. Раділо серце дівчатками, тішилось, що й у віддалених від обласного центру містечках і селах відкривають і плекають нові таланти, з яких, може, хтось стане славою України, а Божою втіхою то вже точно.

І вже вкотре на парафію завітав, до речі, щойно повернувшись з Італії, чи не найвідоміший у місті академічний камерний оркестр «Harmonia Nobile» Івано-Франківської обласної філармонії (художній керівник та концертмейстер – Наталія Мандрика). Пригадується, як о. Володимир Палчинський ЧСВВ кілька разів запрошував митців до нашого храму й вони презентували повноцінну концертну програму. На той час присутність оркестру у церкві була дивиною. Здається, цього фестивального дня багато хто чекав виступу музикантів. Слухачів заколисувала гармонія різдвяних інструментальних творів і вокальних партій Оксани Кричко у супроводі оркестру. Хотілося розчинитись у цьому різдвяному вечорі й просто бути, просто мовчати і слухати. Та що казати, слова зайві.

А вокальний ансамбль Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника (керівник – Людмила Обух) виступав у нас на парафії вперше, але ведуча висловила надію, що колектив охоче приєднається до нашої великої парафіяльної родини і ще не раз тішитиме своїм співом. Сподіваємось і ми. Софійка Поварчук – маленьке янголя, якого й не було видно за масою людей, що прийшли на концерт, заспівала про янголят, які прилетіли з неба заспівати новонародженому Ісусові. Тож співаймо хвалу Богу і ми з усіма земними й небесними ангелами й ангелятами.

До співу запросили вже знайомий з Літургії нам «Маленький хор Василія Великого», і храм наче хурделиця взяла у свій танок. Завзято, енерґетично виконували обробки українських колядок і зарубіжних різдвяних пісень молоді співаки. Впевнено тримала глядачів у напрузі керівник Яринка Чепіга. До слова, ця дівчинка колись належала до парафіяльної спільноти «Еммануїл» і запам'яталась, принаймні мені, якоюсь просто нестримною позитивною енерґією, ініціативністю і цією відкритою усмішкою, яка роз'яснює найсумніший день. Щастя невимовне бачити, як ті, кого знав ще жовторотим, стають на крило і знаходять своє місце й свою місію в цьому світі. Успіхів вам, молоді й талановиті Божі діти.

Наостанок заколядував хор «Ірмос» Дяківсько-реґентського інституту Івано-Франківського богословського університету (керівник – Любов Терлецька). В ньому об'єднались люди різних професій і віку, з музичною освітою, але більшість без неї. Бачила, як дехто хвилювався перед виступом, наче мав виконувати сольні партії чи його мало оцінювати строге журі, бо, може, хтось і вперше стояв перед публікою. Але річ не в тім – хвилюються й імениті. Важливо, щоб серце було чистим і спів щирим, а ще – бажання ясно горіло в душі. Й виконавцям цього не бракувало – і чистоти, і щирості, й бажання, тож зал теж щирими оплесками дякував колядникам.

Прозвучало прощальне «Христос рождається!», глядачі підвелися з місць, а я звернула увагу на те, що люди, виходячи з храму, всміхаються, здається, забувають про буденні клопоти й на крилах різдвяної радості линуть до своїх осель, де на них чекають рідні. Надворі під ногами іскриться сніг, він наче грається з перехожими – ще порипує, бо морозно. Глибоко вдихаю чисте повітря, оглядаюсь на наш храм – церква наче вирізьблена на тлі зимового неба й картинно над нею висить лямпа місяця. Який же чудовий цей Божий світ. У всіх своїх виявах. А в серці моєму ритмічно – «коляда-колядка для мами й для татка...» Несу її додому. Як і інші, хто був присутній

Дарія Нарівна
Фото: Юрій Рильчук